У чому пенсійна справедливість?

«Ганс Хунгерман став оберштурмбанфюрером і відав у нацистській партії питаннями культури. Він оспівував цю партію в палких віршах, тому в нього в 1945 році були неприємності, і він втратив місце директора школи; але відтоді його претензії на пенсію давно державою визнані, і він, як незліченна кількість інших нацистів, живе приспівуючи і навіть не думає працювати. Скульптор Курт Бах просидів сім років у концтаборі і вийшов звідти непрацездатним калікою. Нині, через десять років після поразки нацизму, він усе ще домагається маленької пенсії, як і інші незліченні жертви нацистського режиму. Він сподівається, що йому нарешті пощастить і він одержуватиме сімдесят марок на місяць; це становить близько однієї десятої тієї суми, яку одержує Хунгерман, а також близько однієї десятої того, що вже багато років одержує від держави керівник гестапо, який організував той самий концтабір, де скалічили Курта Баха, не кажучи вже про набагато більші пенсії, які виплачуються всіляким генералам, військовим злочинцям і іменитим партійним чиновникам».

Еріх Марія Ремарк. «Чорний обеліск».

Дуже хочеться сподіватися, що в нас у результаті пенсійної реформи буде більше соціальної справедливості...

Як відомо, 16 червня Верховна Рада схвалила в першому читанні законопроект про пенсійну реформу, прийнявши його за основу. При цьому голова депутатської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов пообіцяв, що друге читання відбудеться ще до парламентських канікул. Тим часом лідер опозиції Юлія Тимошенко вже заявила про намір скасувати «несправедливу та грабіжницьку пенсійну реформу». Хоча необхідність пенсійної реформи, як свідчать результати соціологічних опитувань, підтримують понад три чверті наших співвітчизників, очевидно, що підсумковий документ у нинішніх умовах приречений на непопулярність і жорстку критику. Тим більше що до нього залишаються серйозні концептуальні питання і зауваження. Отже, на пенсійний закон, як і на Податковий кодекс, очікує подальше доопрацювання і після його затвердження парламентом і президентом. Не виключено, що буде потрібне й усенародне обговорення.

У бурхливих дискусіях навколо проекту пенсійної реформи увага політиків, які декларують намір не голосувати за проект реформи, зводиться зрештою переважно до двох питань: підвищувати чи ні пенсійний вік і як обмежити надпенсії?

При цьому припускається нібито наявність консенсусу в питанні про те, що ми будуємо трирівневу систему. Принципово пропонується залишити те, що є, плюс запровадити обов’язкові (примусові) внески на персональні пенсійні рахунки.

Приємною і нечастою спробою копнути глибше є нещодавня стаття в «Економічній правді», в якій звернули увагу на таке:

— другий рівень пенсійної системи (тобто примусові внески з людей на їхні персональні рахунки в НПФ) у світі поступово згортають, тому що цей рівень не розв’язав жодних проблем, а в західних НПФ насправді дефіцит;

— немає жодних реальних доказів того, що вкладення в НПФ у довгостроковій перспективі більш вигідні громадянам, ніж їхнє пряме безпосереднє інвестування в наявні на ринку активи. Якщо ж хтось хоче звертатися до професійних фінансових посередників, то для цього немає жодних перешкод — хто хоче, може вкладати кошти в інвестиційні фонди. Добровільно.

До цього хотілося б додати, що НПФ на Заході були широко задіяні у різноманітних мислимих і немислимих схемах створення дутого капіталу і дутих цінностей.

У солідарних системах спостерігається не менш колосальний дефіцит. У наших (і, в принципі, у російських) умовах він супроводжується тим, що реальний сектор задавлений непідйомними внесками до пенсійних схем. Не потрібно лукавства, що до цих схем нібито платять «застраховані громадяни», — реально платять роботодавці, а наймані працівники, працевлаштовуючись, просто погоджуються на чисту зарплату після вирахування всіх внесків. Розмір внесків до певного часу не хвилює найманих співробітників, а рішень, платити чи ні, вони не приймали і не приймають. З цієї причини цілком некоректними є аргументи про те, що якісь працівники нібито особисто багато заплатили до пенсійних схем.

Російська влада засмикалася у питанні про ставки внесків на пенсійне страхування. Нещодавно їх різко підняли (не від хорошого життя Пенсійного фонду, звісно), проте нині вирішили, що реальний сектор, мабуть, такого не витримає, отже, готується відкіт назад. Чим покривати дефіцит Пенсійного фонду, так і незрозуміло. Мабуть, і надалі це робитиметься з держбюджету і/або накопичених резервів.

Запитання: якщо Пенсійний фонд хронічно дефіцитний і перспектив зміни цієї ситуації немає, то навіщо він узагалі потрібен як окремий квазібюджет? Чому б не платити всіх пенсій просто з держбюджету, як це, до речі, було за радянських часів?

Несприйняття запропонованої нині пенсійної реформи пов’язане з таким: людям наказують відмовлятися від сьогоднішніх грошей під гаслом про «солідарність поколінь», тобто про те, що:

— потрібно забезпечувати старше покоління. Але таке завдання не виконується: це покоління здебільшого злидарює;

— у майбутньому інтереси працюючих сьогодні буде забезпечено частково їхніми ж накопиченнями, а частково — внесками нового покоління. Але це ворожіння на кавовій гущі, адже неможливо достовірно спрогнозувати ні демографію через 20 чи 30 років, ні майбутню реальну цінність того, що сьогодні буде вкладено в ті чи інші примусові пенсійні схеми.

До парламенту внесено дуже заплутану незрозумілу систему, в якій реально все регулюватиметься «у „ручному“ режимі урядовими рішеннями. На виході ми одержимо те саме, що є нині: норми законів про пенсійне забезпечення, повністю „відкориговані“ урядовими „коефіцієнтами“.

Задля справедливості слід сказати, що це не тільки українська проблема. Одне з найрезонансніших нещодавніх рішень Конституційного суду Німеччини було пов’язано з тим, що уряд «попався» на маніпулюванні деякими коефіцієнтами при розрахунках соціальної допомоги Хартц-IV. В окремих випадках узагалі неможливо було зрозуміти, чому її розмір рахувався так, а не інакше.

Українська версія подібного — розміри прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати і того, для чого вони є розрахунковою базою.

У принципі будь-яка пенсійна схема, що грунтується на грошових виплатах у майбутньому (зокрема, і внесена нині до нашого парламенту), ненадійна і не матиме достатньої підтримки населення. Просто тому, що ніхто не знає, що він реально зможе на цю пенсію купити в «прекрасном далеко». Тому концептуально пенсійні схеми мають передбачати не виплату грошей, а надання певного набору споживчих благ. Загалом розумні потреби пенсіонерів включають житло (але воно зазвичай у них і так є та жодними пенсійними схемами не забезпечується), харчування, одяг і ліки. На забезпечення ж себе в старості споживчими благами, які виходять за межі схеми, люди мають збирати впродовж життя самостійно.

У реальному сучасному світі системи пенсійного забезпечення і медичного страхування вже настільки реально взаємозалежні, що їх доцільно об’єднати. Те, що пенсійна реформа та реформа пенсійного страхування розробляються не спільно як єдина реформа, — найгрубіша концептуальна помилка, наслідки якої незабаром дадуться взнаки. Тим паче що в багатьох пенсіонерів у структурі споживання на першому місці, на жаль, ліки. Простіше кажучи, їм необхідні насамперед дорогі ліки та періодично стаціонарне лікування, ринкова вартість яких навіть перевищують вартість необхідних їм продовольства та одягу.

Якщо все ж таки залишається солідарна система з грошовими виплатами, то потрібно набратися сміливості, скасувати всі пільгові пенсії та довічне утримання і запровадити єдину систему, що базується на стажі та заробітку впродовж усього життя людини (а не кількох років), приведених до сучасного масштабу грошей. Досить балаканини — потрібно або зважитися і зробити, або не базікати.

І якщо вже кажуть про необхідність забезпечити суспільну підтримку пенсійної реформи, то її базова концепція має визначатися зовсім не парламентом, а всенародним волевиявленням. Тобто на референдумі, тому що це питання про те, як загалом у суспільстві розуміють справедливість, оцінку тієї чи іншої праці та допустимий рівень майнового розшарування.

Ніхто не закликає до зрівнялівки пенсій (довічних утримань). Люди цілком адекватно все сприймають і не проти того, що люди ризикованих, небезпечних професій, особливо високої професійної кваліфікації мають одержувати більше. Так само, як і ті, хто має особливі персональні заслуги, наприклад, здійснив героїчний подвиг, наукові відкриття тощо. Але люди ризикованих небезпечних професій чи надвисокої кваліфікації одержували за цей ризик (кваліфікацію) і вищу зарплату, відповідно, у них буде й вища база для розрахунку пенсій (довічних утримань).

А для тих, хто має особливі персональні заслуги, а саме — ордени, медалі та почесні звання (заслужений і народний), просто мають бути встановлені законом конкретні фіксовані надбавки за кожний орден, медаль чи почесне звання.

Що ж виносити на всенародний референдум? Насамперед різницю між максимальною пенсією (довічним утриманням) і мінімальною. Просто проставити у бюлетені шкалу, наприклад 2, 4, 6, 8, 10, 12, 14. Ніхто насправді не знає, яку різницю вважають справедливою громадяни. Може, 14-разову, а може, й 2-разову.

Якщо держава не в змозі платити кожному реальний, чесно розрахований прожитковий мінімум, то потрібно одночасно виносити на референдум і друге питання — конституційну поправку про виключення зі статті 46 Конституції відповідного обов’язку держави.

За підсумками референдуму не так уже й складно розрахувати чітку солідарну систему, яка грунтуватиметься на справедливих критеріях: реальних можливостях держави, думці громадян про прийнятний рівень майнового розшарування пенсіонерів, стажі, заробітку та персональних заслугах людини.