Вища освіта: профанація Болонського процесу?

Насправді у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти «Про вищу освіту» – один авторства нардепа від Партії регіонів Юрія Мірошниченка, а другий – поданий групою депутатів на чолі з іншим регіоналом Максимом Луцьким. 3 березня міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник підписав наказ про створення експертної робочої групи, яка би мала на їх основі напрацювати новий проект закону «Про вищу освіту». Тобто, тепер Міносвіти оприлюднило вже фактично третій варіант цього законопроекту.
Кількість важливіша за якість?

Чи не найбільше обурення студентів у законопроекті Луцького викликало положення про щорічну індексацію плати за навчання відповідно до рівня інфляції. У новій редакції закону, яку підготувало Міносвіти, такої норми справді немає. Проте водночас там чітко не прописано зобов’язання фіксувати розмір плати впродовж усього терміну навчання. А це, відповідно, викликає побоювання, що виші все-таки будуть намагатися наживатися на контрактниках.

У новому законопроекті також знята норма про класифікацію ВНЗ за кількістю студентів денної форми навчання. Нагадаємо, у попередній редакції «класичним» університетом визначався такий ВНЗ, де на денній формі навчається не менш, як десять тисяч студентів. Тоді б, наприклад, статус університету вже не могла б отримати Києво-Могилянська академія.

Водночас розробники законопроекту ввели інший показник – кількість спеціалізованих вчених рад. Крім того, університет повинен готувати студентів за 8 освітніми напрямами і присуджувати наукові ступені не менш як з 12 наукових спеціальностей, академія – за двома освітніми напрямами, а коледж на денному стаціонарі повинен мати не менше, ніж 1 тис. студентів.

На думку експерта з освітніх реформ Центру дослідження суспільства Інни Совсун, кількість вчених рад ще не означає якості навчального закладу. А враховуючи, що мережу вчених рад формує саме міністерство, виходить, що воно отримує ще більш прямий контроль над визначенням статусів університетів. Разом з тим, міністерство остаточно не відмовилось від такого показника, як кількість студентів. Зокрема, якщо за чинним законом факультет можна формувати за наявності 200 студентів, то тепер пропонується цю кількість збільшити до 250.

Більшість експертів погоджується, що кількість вищих навчальних закладів в Україні справді завелика. Зокрема, III-IV рівнів акредитації їх понад 350, і ні для кого не секрет, що більшість з них давно перетворилися на «фабрики з продажу дипломів». Але з іншого боку, до скорочення навчальних закладів і до визначення їх статусу варто було б підходити, насамперед, не за кількісними параметрами, а за якістю освітніх послуг, які в них надаються.
Автономія лише на словах

Попередній законопроект критикували також за обмеження автономії вишів. Зараз у цьому питанні суттєвих позитивних зрушень не помітно, незважаючи на декларації розробників нової редакції закону.

Зокрема, університети не можуть розпоряджатися коштами спеціального фонду, який формується за рахунок надання платних послуг. А за таких умов про реальну фінансову автономію говорити не можна.

По-друге, якщо раніше вчені звання присвоювала Вища атестаційна комісія (ВАК), то зараз це буде робити Міносвіти. «Тобто в законопроекті навіть для національних університетів не прописано права присвоювати вчені звання. Це також нівелює автономію університетів», – вважає експерт ГО «Центр освітнього моніторингу» Анастасія Розлуцька.

«По-третє, університети так і не отримають права нострифікації (процедура визнання іноземних документів про освіту, – ЗІК) дипломів іноземних викладачів, яких вони хотіли би запросити на роботу. Зараз ця процедура займає понад півроку. Якщо би це робили університети, то було би набагато простіше. І це би більше приваблювало іноземних викладачів їхати до України і викладати тут», – переконана вона.

Можливості фінансової автономії вишів виглядають досить примарними і зважаючи на те, що в університетів, наприклад, немає системи «клієнт-банк». Вони не можуть самі здійснювати якісь проплати, а змушені робити це тільки через казначейство.

Виникають запитання також і стосовно змістовної автономії, тобто можливості університетів впливати на зміст освіти. На думку експертів, новий законопроект забирає навіть ту редуковану автономію, яка в університетів є зараз.

«До прикладу, є стаття про те, що плани навчальних дисциплін будуть прийматися на рівні міністерства і будуть спускатися в університети. Навіть в чинному законі такого немає. Міністерство, звичайно, може встановлювати якісь вимоги до освіти, але щоб навчальні плани складати – то це вже вершина маразму, це абсолютна неповага до викладачів і це взагалі закриває хоч якісь можливості автономії викладання», – стверджує експерт з освітніх реформ Центру дослідження суспільства Інна Совсун.

Так само законопроектом пропонується ввести обов’язковість переліку спеціальностей, відповідно до якого університети повинні наймати фахівців. Знову ж таки обмежується можливість створення якихось міждисциплінарних програм, а також спеціалізованих магістерських програм.
«А будь-якої наукової автономії взагалі не передбачається, тому що законопроект, в принципі, не створює якихось нормальних можливостей для наукової роботи в університеті. Тобто, є оплата за прочитані години, а окремих годин на наукову роботу в нас особливо не виділяється, а якщо й виділяються, то вони дуже смішно оплачуються. І законопроект цієї проблеми не вирішує», – наголошує Совсун.

У нову редакцію законопроекту, як того вимагали студенти, повернули норму про об’єм фінансування органів студентського самоврядування на рівні 0,5% від спецфонду ВНЗ. «Однак це ще не означає, що повернуті всі права студентському самоврядуванню. Насправді залишається багато одіозних норм, про які зараз іде дискусія в робочій групі. Зокрема, йдеться про надання студентському самоврядуванню права брати участь у політичних і соціальних кампаніях. Але це в законопроекті так і не прописано», – зазначає експерт ГО «Центр освітнього моніторингу» Анастасія Розлуцька.

Член робочої групи з доопрацювання законопроекту «Про вищу освіту», голова підкомітету з питань фахової освіти Комітету ВР з питань науки і освіти Віталій Курило натомість стверджує, що у всіх запропонованих редакціях закону автономія вишів насправді не зменшується. Але в той же час він погоджується, що українським університетам дійсно далеко до того рівня автономії, який є в університетів західних країн.

«У нас досить обмежена автономія університетів, що пов’язана зі змістом освіти. Але, можливо, це все перехідний етап. Усе це пов’язано з питаннями загальної демократії в країні. Мабуть, до цього ми змушені йти довгим і тернистим шляхом. Тільки цим можу пояснити, що не всі готові до того, щоб надати реальну і повну автономію в університетах», – каже нардеп.
Економія на держзамовленні

Щодо державного замовлення, то в новій редакції законопроекту воно передбачено тільки на денну форму навчання. Крім того, держзамовлення пропонується розраховувати за формулою: на кожні 10 тисяч населення не менш, як 80 студентів професійних коледжів і 170 студентів в університетах, академіях, коледжах. Тоді як в чинному законодавстві закладено норму про 180 студентів в університетах і 100 – в технікумах і коледжах.

На думку екс-міністра освіти Станіслава Ніколаєнка, цю цифру зменшувати не можна, тому що це суперечить Конституції, в якій сказано, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

«Тобто якщо ми ці цифри або викинемо, або зменшимо, то це різко вдарить по і так незаможному населенню, якого сьогодні в Україні, на жаль, переважна більшість», – переконаний Ніколаєнко.

Натомість нардеп Віталій Курило стверджує, що ці показники не є принципово важливими, і що розподілення державного замовлення треба було б узагалі перекласти на Мінекономіки.

«Міністерство економіки повинно бути регулятором того, скільки і на яку територію потрібно тих чи інших кадрів. І тут уже не суто чисельні показники мають бути на 10 тис. населення, а в залежності від того, які на певній території є виробництва і яких кадрів там необхідно більше. Скажімо, Схід України більш промислово розвинений. Тому, мабуть, більше інженерних кадрів треба давати у виші на Сході. У той же час на Заході своя структура економіки. Все це повинно визначати Мінекономіки і давати на кожну територію ті показники, які необхідні для розвитку тієї чи іншої території, а також планувати перспективний розвиток тих чи інших територій. І якщо вирішили, в якій області підтягнути галузі виробництва, то треба починати з підготовки кадрів. А Міносвіти вже має стимулювати виші, щоб вони відкривали відповідні спеціальності», – вважає він.

Проект закону цієї проблеми не вирішує, як і не гарантує працевлаштування бюджетникам. Хоча позитивним моментом можна вважати запровадження поняття Національної рамки кваліфікацій, що має розроблятися разом з роботодавцями. «Проте закон не пропонує механізмів гнучкого реагування на потреби ринку праці. А жорстка централізація профільним міністерством встановлення переліків спеціальностей вищої освіти та стандартів вищої освіти не дає можливостей університетам з випередженням готувати нових спеціалістів, які будуть потрібні на ринку праці через п’ять років», – вважає перший директор Українського центру оцінювання якості освіти Лілія Гриневич.

Стосовно державного замовлення, то, на її думку, іде усвідомлене скорочення доступу до вищої освіти: «Ніхто не заперечує того, що систему вищої освіти в Україні потрібно внормувати. І ми бачимо, що сьогодні є частина вищих навчальних закладів, які дають дуже низьку якість вищої освіти. Але це не можна робити такими способами, які пропонує цей законопроект – через скорочення доступу до вищої освіти і через вручну встановлені критерії. Має бути введена дієва система оцінки якості вищої освіти через рейтингування вишів за прозорими показниками їх роботи та запровадження зовнішніх кваліфікаційних іспитів. Якщо буде така система, то буде одразу зрозуміло, який виш кращий, а який – ні. Їх треба поставити в конкурентні умови. Але от якраз системи забезпечення якості вищої освіти в цьому законопроекті не передбачено».

Крім того, новий законопроект не містить визначення максимального навчального навантаження, тоді як у чинному законодавстві прописано максимальне навантаження для викладачів без наукового ступеня 900 годин на рік, а для викладачів з науковим ступенем – 720 годин.

«Це непомірно велике навантаження. Для порівняння, в Європі викладачі мають 200-300 годин аудиторного навантаження. І проблема в тому, що в законопроекті навіть цієї максимальної межі не встановлено, а написано, що максимальне навантаження буде визначатися окремим рішенням Кабміну. І в такому випадку з’являються дуже великі ризики, що якщо раптом в бюджеті не буде вистачати грошей, урядовцям захочеться, щоб за одну і ту саму зарплату викладачі на ставці працювали більше. І тоді вони можуть збільшити максимальне навчальне навантаження», – зазначає Інна Совсун.

До речі, близько 20 викладачів Києво-Могилянської академії написали лист в Міносвіти з проханням звернути на це увагу, виправити це положення і все-таки зменшити навантаження. Але відповіді поки що не було.
Півкрок до Болонського процесу

Законопроект передбачає впровадження освітньо-кваліфікаційних рівнів: молодшого бакалавра, бакалавра, магістра, а також наукових ступенів доктора філософії і доктора наук.

Молодших бакалаврів випускатимуть професійні коледжі. На основі повної загальної середньої освіти підготовка молодшого бакалавра буде тривати два-три роки, а на основі базової середньої освіти – 4 роки.

Бакалаврів готуватимуть університети, академії, коледжі. З повною загальною середньою освітою бакалаври навчатимуться три-чотири роки, а для тих, хто вже має рівень молодшого бакалавра, строк навчання може зменшуватися на один-два роки.

Термін навчання магістрів становитиме півтора-два роки, а підготовка докторів філософії в аспірантурі збільшиться з трьох до чотирьох років.

Багато експертів погоджуються, що відхід від старої, радянської структури освіти, коли випускники вищих навчальних закладів отримували рівень спеціаліста, у запропонованому законопроекті досить умовний. «Насправді вже зараз в Україні є бакалаври і магістри, але це дуже мало відрізняється від освіти спеціалістів. Якихось окремих магістерських програм наразі не виникло. Можливо, вони виникнуть з часом, але поки що цей відхід від радянської схеми освіти, коли надавався ступінь спеціаліста, практичного втілення не має. Тобто узаконення цього ще не означає, що міняється на практиці сам процес навчання», – вважає Інна Совсун.

На її думку, Україна в цьому сенсі залишається все-таки пострадянською країною, хоча номінально наявність бакалавра і магістра відповідає європейській традиції чи Болонському процесу. Стосовно ж молодшого бакалавра, то такий рівень взагалі-то не заборонений, але це трохи не типово для європейської системи освіти.

«А щодо наукових ступенів доктор філософії і доктор наук – то це абсолютна профанація Болонського процесу і дотримання європейських вимог, тому що таким чином просто перейменовується наш теперішній ступінь кандидата наук в доктора філософії. А сама суть навчання в аспірантурі чи в докторантурі не змінюється. Наша аспірантура – це скоріше профанація наукового процесу, тому що в аспірантурі не передбачається ніяких спеціалізованих курсів, ніякої особливої роботи з викладачем. Людина просто сама має сидіти і писати дисертацію, – наголошує експерт. – І ці наукові ступені, які прописані у законопроекті, звичайно, не відповідають європейській практиці. Тому що в них, по-перше, є один науковий ступінь – доктор філософії або він може по-різному в залежності від країни називатися – але це один науковий ступінь. І щодо цього якраз є досить чіткі європейські вимоги. А ми в цьому сенсі просто перейменовуємо радянські вивіски, фактично не міняючи суті навчального процесу».

Лілія Гриневич також вважає, що запропоноване в законопроекті прирівнювання доктора філософії до нинішнього кандидата наук – лише механічне, тому що поряд з цим в законі мали би бути передбачені відповідні структуровані докторські програми і надана автономія університетам щодо запровадження таких програм. «Тобто ми цим законопроектом робимо в напрямку Болонського процесу якісь півкроку, але навіть не крок», – переконана вона.
Додаткові лазівки для корупції при вступі

У новій редакції законопроекту «Про вищу освіту» збереглася норма про те, що вступ до вищих навчальних закладів буде відбуватися за результатами зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), середнім балом атестату і балом університету.

Експерти звертають увагу на те, що це не лише збільшить навантаження на дітей, які готуються до вступу у виші і які вже й без того дезорієнтовані постійною зміною правил вступної кампанії, а й відкриє нові-старі лазівки для корупції. Пам’ятаємо, як минулого року – коли ввели норму про врахування при вступі середнього балу атестату – почали масово закуплятися нові класні журнали, очевидно, щоб переписати їх заднім числом. Тепер з’являється небезпека, що і в вищих навчальних закладах також побільшає зловживань під час вступної кампанії. Хоча, як вважає Станіслав Ніколаєнко, додаткові вступні випробування доцільно проводити у спеціалізованих навчальних закладах, наприклад, на творчі спеціальності.

Тобто, з одного боку, в документі законодавчо закріплюється ЗНО, але з іншого боку, реально його значення нівелюється. Хоча у законопроекті чітко не вказано, яка буде вага цих трьох показників, але у Міносвіти схиляються до того, що значення кожного з них при вступі становитиме 1/3.

«Це ще раз свідчить, що Міністерство освіти і науки намагається применшити значення зовнішнього незалежного оцінювання і фактично створити новий простір для зловживань при вступі до вищих навчальних закладів. Очевидно, від цього, насамперед, постраждають абітурієнти. Бал атестату зараз уже і так збільшений необґрунтовано. Якщо ж ще буде введено бал університету, то частка результатів ЗНО буде ще меншою. А навіть в тих країнах, де університети враховують інші показники, крім зовнішніх екзаменів, результат зовнішнього екзамену завжди становить не менше, як 80% від сукупного балу при вступі, – каже Лілія Гриневич. – Очевидно, що це нівелює ті цінності прозорого доступу до вищої освіти, які закладались запровадженням зовнішнього оцінювання, і ускладнює життя абітурієнтам та їхнім батькам».

Тим часом у робочій групі стверджують, що оприлюднений міністерський проект закону «Про вищу освіту» не є кінцевим, адже досі навколо нього тривають дискусії. Очікується, його доопрацювання, скоріше за все, остаточно завершиться впродовж найближчих місяця-півтора, і він буде прийнятий уже на осінній сесії Верховної Ради.

Тетяна Штифурко,
Західна інформаційна корпорація